Коли у наш стрімкий час знаходиться щонайменша можливість кинути всі нескінченні справи та вибратись хоча б на пару годин за місто, відразу пригадується далеке щасливе дитинство та серце вмить наповнюється несказанним теплом та ніжністю…
Наприкінці шістдесятих-сімдесятих років надзвичайно популярно було проводити вихідний день на свіжому повітрі у лісі, на лузі, серед гір чи на березі річки або озера. Тоді ще не було Калинки, супермаркетів, секонд-хендів та засмоктавшого нас вщент інтернету, і батьки не виїжджали у світи на заробітки. Вихідний день дійсно присвячувався родині та досить часто – активному проведенню часу на природі. Зазвичай виїжджали родинами, з дітьми, батьками, бабусями та дідусями, при цьому не забували взяти з собою домашніх улюбленців. Також частенько їздили на природу в компанії друзів, сусідів, або навіть великими колективами та цілими класами.
Добре пам’ятаю, як ми, ще зовсім маленькі діти, а трохи згодом, і школярі, цілий тиждень з нетерпінням чекали вихідного дня. Чекали недарма, бо тоді можна було вдосвіта вийти з батьками з наших невеличких квартир, у жвавому темпі дістатися до авто- або залізничного вокзалу, в дорозі перезнайомитися з попутниками та дізнатися про всі ягідні та грибні місця, та нарешті – опинитися за межами міста. Там, насправді, був зовсім інший світ – цікавий, радісний та по особливому добрий. Там було інше повітря, інший простір, інші люди та найсмачніший у світі хліб, який продавався у простому сільському магазині прямо на кінцевій зупинці. Залишалось ще лиш трохи пройтися ґрунтовою дорогою, і ти опинявся у казковому Цецинському лісі.
В дитинстві для мене нічого не могло бути кращим, ніж некваплива прогулянка цим неповторним лісом, на кожному кроці сповненим таємниць та сюрпризів.
Справжнім задоволенням була можливість спостерігати за змінами, які відбувалися в лісі за кожної пори року.
Перед очима спливають одна за одною зворушливі картинки життя лісу. Рання весна. Ми з батьками прогулюємося лісовими стежками та враз помічаємо зарості квітучої козячої верби. Дуже хочеться доторкнутися до пухнастих «котиків», але трохи боязно натрапити на бджіл, які вщент обліпили медоносні квіти. Трохи далі милуємося барвистими килимами з першоцвітів та смарагдовою галявинкою ведмежої цибулі, прислуховуємося до бадьорих голосів птахів, які пробуджують спокій природи. Якщо дуже пощастить – зустрічаємо когось з мешканців лісу. Спостерігання за маленьким зеленим жабенятком або життям великого мурашника, різнобарвними метеликами або спритними білочками та різноманітними жуками дарувало дійсно незабутні враження. Добре, що завжди було достатньо часу для нових відкриттів.
А потім, сповна насолодившись прогулянкою та добряче зголоднівши, з великим апетитом уминаєш все, що було припасено батьками з дому. Та зненацька перехоплюєш вкрай здивовані погляди батьків, які просто не впізнають свою доньку, зазвичай рідкісну малоїжку.
Додому обов’язково повертаєшся з маленькими дарунками лісу. Пташине пір’ячко, незвичайний корч, схожий на дивну казкову істоту, соснова шишка, порожній «домік» равлика та жменька філігранних букових горішків були насправді найціннішими коштовностями.
А ввечері, вже засинаючи, ще раз яскраво проживаєш кожну мить довгого щасливого дня та мрієш про наступні зустрічі з природою.
На все життя у пам’яті залишилися живі картинки наших численних поїздок у Червону Дубраву, Білу Криницю, Лукавиці, Вижницю, Глибочок – привабливі місця нашого Буковинського краю! Але це вже зовсім інші історії.
Я дуже вдячна батькам та старшому брату за те, що вони віддано дарували мені свій час, за те, що відкрили шлях у прекрасний та неперевершений світ природи, навчили розпізнавати, любити, поважати та берегти кожну живу істоту, кожну травинку та кожне деревце.
У чистому синьому небі колихаються вогненно-руді верхівки велетенських стародавніх буків Цецинського лісу, які пережили вже не одне покоління буковинців. Це ми знову, тепер вже разом з нашими дітьми та дітьми наших дітей мандруємо рідними лісовими стежками.
Приємно шурхотить під ногами різнобарвне листя, мохнаті опеньки буквально обліплюють велетенські пні, і в повній корзині вже не залишилося зайвого місця. Десь поблизу скрекоче цвіркун, і ми насолоджуємося дивною музикою прадавнього лісу.
Ми щиро радіємо від того, що змогли передати нашим дітям любов до природи, так само як передали цю любов нам наші батьки.
Ліс живе, життя продовжується.
Щиро, ваш Жіночий Оптиміст Клуб)
Фотозвiт
Previous
Next
1950 - 2020
